Їздити серед літа в метро, коли там тісно — противно. Всі злипаються, як вареники. Але от було мені недавно зовсім інакше. 

Їдемо, всі впритул. Праворуч, трохи ззаду — дві юні істоти, їх не видно, а відчутно. Щось їм нетерпеливиться, не стоїться на місці, ворушаться, вовтузяться, іноді штовхають мене ліктями. Дивна річ: мені приємні ці дотики, так, немов стоїш по горло у воді, а об тебе раз у раз тикаються невидимі риби. Це таке дивовижне, несподіване й неймовірне відчуття, що я боявся повернути голову й роздивитися їх. Це таке дивовижне, несподіване й неймовірне відчуття, що я боявся повернути голову й роздивитися їх.

 

При наближенні станції народ почав розвертатися до дверей і я побачив їх: дівчина ледь мені по плече, хлопець трохи вищий. Їх теж розвернуло й розвело. Тепер уже очевидно: наближалося якесь таке місце, де їм обом не терпілося опинитися. Так не терпілося, що вони, принаймні дівчина, хотіли бути коло дверей першими. Ось тоді й сталося головне чудо. Дівчина, не озираючись, почала протискатися до виходу, а ліву руку завела назад — і точно знайшла мою ліву руку. Взяла трохи вище зап’ястя й потягнула вперед. Її хлопець саме стояв спиною, правіше од мене. Вона нічого такого не робила з моєю рукою, просто відчувалася чудова нетерплячість, з якою мене тягнули за собою. Я не зрушив з місця, просто відпустив свою руку на всю довжину. Тоді дівчина озирнулася, побачила мене й ткнулася носом у плече хлопця, сховалася там. Я теж одвернувся — бо відчував у себе на лиці телячу радість. Нащо їм це бачити? Правда, з того боку теж були люди і, мабуть, подумали: о, дід зацвів! Я теж уткнув носа собі в плече — щоб не бачили.

Тут вагон зупинився й ті двоє випурхнули.

Минуло кілька днів. А й досі, коли мені на очі потрапляє моя ліва рука, розглядаю її уважно й іронічно — як когось такого, з ким ми ровесники, але він щасливіший, хоч і не розумніший.

Віталій ЖЕЖЕРА, "Газета.ua"