Юрко Іздрик: “Ми ж тільки навчилися один одному в очі дивитися!”
Це перше таке читання, чи як?
У Харкові я був, що правда, не можу пригадати, чи один раз, чи більше… Це було в часи божевільної юності, в середині дев’яностих, і Харків був один з феєрверку поїздок, фестивалів… Але оскільки я вже другу книжку видаю в харківському видавництві – “Клубі Сімейного Дозвілля” – то настав час приїхати.
Я вже сьогодні бродив містом та намагався зафіксувати якісь образи, пов’язані з ним. І от перше - це не образ, а здивування… Принаймні, та вулиця, якою ми йшли до книгарні, страшенно нагадувала одну з львівських вулиць. Попри різницю в архітектурі, звичайно, тут трохи більше псевдокласицизму. Але й не було тієї південно-східної архітектури, якою перенасичений Київ. Тобто тут, я в принципі, майже як вдома. Подорож до Харкова не перша, але по суті - формально - я сьогодні тут вперше. З широко відкритими виблискуючими очима.
Видання книжки саме в цьому Клубі є якась планка, бо вони дуже рідко беруться видавати художню літературу? З чим це пов’язано?
Так, це форматне видавництво. Це пов’язано з Книжковим клубом і в тому числі… але не тільки. Це була їхня ініціатива, чи можливо їхня спроба трішечки переорієнтувати своє видавниче меню. А трете – це просто зусилля мого литагента.
Чи були в Вас якісь сподівання, коли ви їхали до нас читати - вже коли книжка була видана – або це зустріч експромтом?
Ні, звісно що ні. Це не перша презентація цієї книжки, тому я вже приблизно знаю, що можна читати, а чого не варто. Але я не вибирав твори, що читатиму тут і взагалі не знаю, як пройде презентація. Вона піде як піде. Наприклад, позавчорашня в Києві - відбулась абсолютно спонтанно. Але принаймні мені було комфортно та, сподіваюсь, що слухачам теж. Ніякої техніки комп’ютерно-лазерної тут не буде, тому все дуже скромно.
Ця нова книжка, з чим вона пов’язана? У якийсь момент Ви зрозуміли, що все, це є книжка?
Так, був такий момент. Ця книжка взагалі писалась дуже дивно. Вона не задумувалась, я взагалі збирався писати якийсь роман, а тут сталось, що я почав - не відразу, але поступово - писати щодня по оповіданню. Що називається, “ на неймовірній прусі”, коли пре і ти не знаєш, що ти будеш писати, але воно пишеться. Так тривало два тижні десь, я щодня писав оповідання, вивішував його в ЖЖ, щовечора збирав там коменти, і так тривав страшенно захоплюючий, цікавий процес. А потім я раптом зрозумів: “О, так це зараз книжка складається!" І тоді я зупинився, в сенсі я перестав це публікувати в Неті, просто перечитав, подивився, що для цілості ще бракує - та так достатньо прагматично… “професійно” – назвемо це так, я доробив ті речі, щоб книжка просто достала якоїсь цілісності. Все ось так й було.
Чомусь українські автори за кордоном більш відомі, ніж у рідній країні. Чому це так?
Я б не казав, що це відповідає дійсності. Зрозуміло, що ми будемо зустрічатись із представниками університетських, словесних кіл Польщі, Німеччини чи Америки. Тоді ми будьмо розмовляти з людьми, які набагато краще орієнтуються в українській літературі ніж пересічний український критик, я вже не кажу про читача. Це - так. Але говорити, що українська література за кордоном була хоч якось помічена - не доводиться. Популярність того ж таки Андруховича в Польщі є дійсно феноменальною. Але це не зрівняти в популярністю того ж таки Пелевіна в Німеччині, - адже Німеччина була завжди проросійською. Я не знаю жодного українського автора, твори якого стали подією поза Україною.
Олександр Старшинов
Фото - Євгена Притули
