"ГЕНОЦИДНА «РЕФОРМА» ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ". Павло Жебрівський.

 «Війни виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священники», — неважливо, кому належить це висловлювання: Бісмарку чи комусь іншому. Важливо, що воно справедливе.

 Сьогодні поділюся міркуваннями про політику — тобто бачення і ставлення влади до вчителів і шкіл. Школа — це перша інституція поза сім’єю, де починається формування майбутнього громадянина. І якби вона справлялася із цим завданням, то, серед іншого, ТЦК і поліції не доводилося б «полювати» по селах і містах на чоловіків призовного віку, а країна не обирала б паразитів у владу.

 Сьогодні по школах несеться «реформа» під гучною назвою «Нова українська школа» — НУШ. Але наприкінці березня цього року Спілка ректорів України звернулася із закликом до Міносвіти невідкладно «проаналізувати ситуацію, яка склалася з реалізацією реформ у середній школі, загрозою незаконного обмеження доступу молоді до середньої освіти, закриттям шкіл, а значить — і ліквідацією сіл і селищ, подальшим виїздом молоді за кордон».

 І що зробило Міністерство? Правильно — розпочало тиск і «профілактику» з ректорами щодо їхніх «деструктивних» дій.

 НУШ свого часу замислювалася як спроба «вирвати» освіту з радянського минулого і спрямувати її в майбутнє: новий зміст, новий учитель, нове середовище. Але замість системної інвестиції у Вчителя влада поринула в перекроювання та укрупнення шкіл, створення «академічних ліцеїв» і, як наслідок, закриття сільських шкіл. Формально це називається оптимізацією, фактично ж є демонтажем існуючої освітньої інфраструктури без належної заміни.

 Фактично після медичної «реформи», що зачинила медпункти на селі, взялися за ліквідацію шкіл. Обличчям політики проживання у сільських територіях стає практика обезлюднення.

 При декларованому акценті на «новому вчителі» система його підготовки і мотивації сповзає до примітивізму. У 2024 р. близько 96% учителів 5–6 класів «перепідготувалися» за новими стандартами. Майже 50% з них не могли чітко пояснити суть реформи. До 40% заявляли про намір залишити професію до 2030 р., а педуніверситети скорочують підготовку вчителів природничих дисциплін через брак ресурсів.

 Це «оптимізація по-квартальному». Найболючіший наслідок — закриття сільських шкіл. Пояснюють економікою. Говорити, що освіта — це не лише про бухгалтерію, марно. Школа — це не просто освітній заклад. Це центр соціального тяжіння. Немає школи — немає села.

Закриття школи запускає ланцюгову реакцію: молоді сім’ї виїжджають, громада старіє, зникає місцева інтелігенція, руйнується культурна тканина. Село, яке століттями при імперіях і «совку» було місцем збереження української ідентичності, прирікають на обезлюднення. І це не метафора — це демографічний факт.

 Взагалі неосмисленим і бездушним є переведення старшокласників до ліцеїв, віддалених на десятки кілометрів. Це — щоденні годинні поїздки або проживання у пансіонах. Немає чесної відповіді: чи готова держава забезпечити умови в цих пансіонах? Це ж не просто «місце переночувати». Це система догляду за підлітками: харчування, безпека, медичний супровід, психологічна підтримка, гігієна, організація побуту і дозвілля. Це фактично заміна сім’ї.

 Навіть у системі профтехосвіти, з її значно більшим фінансуванням, гуртожитки вимагали колосальних ресурсів і постійного контролю. І це було у відносно стабільні часи. Сьогодні ж створення якісної мережі пансіонів виглядає щонайменше аферою або злим умислом і системним ризиком для безпеки і гідності дітей, уже не кажучи про політику конституційної нерівності та шлях до примітивізації суспільства.

 Право на доступну освіту означає не лише формальну можливість навчатися, а й реальну доступність без надмірних бар’єрів. Чи є доступною освіта, якщо дитина змушена щодня долати десятки кілометрів або жити окремо від батьків у невідомих умовах? Це вже не риторика — це фундаментальне питання державної політики.

 За останні роки закрито сотні шкіл; кількість дітей, які не навчаються і не працюють, сягає 16% проти 11% у середньому по Європі; результати міжнародних досліджень (PISA) почали фіксувати відставання українських школярів.

 Тобто навіть без «оптимізації» система вже перебуває у кризі.

 У турботливих країнах сільські території підтримують, школи інтегрують у життя громади, інвестують у вчителя. У нас навпаки: спочатку скорочення, потім — обіцянки якості.

 Реформа шкільної освіти не може відбуватися «возом поперед коня». Спочатку — вчитель, зміст, мотивація, інфраструктура. І лише потім — оптимізація. Інакше це не реформа, а демонтаж і шкіл, і громад під гарними гаслами «слуг мамони».

 Ціна цієї «оптимізації» — це не лише закриті школи. Це зниклі села, втрачені громади і розмита ідентичність. І чи готові ми платити таку ціну за такі експерименти — питання, на яке суспільство має дати чесну і швидку відповідь.

 Якщо влада не знає, що робити зі школою і де «взяти» на це кошти — це означає, що вона не знає майбутнього ні країни, ні нації та, врешті, не планує жити в цій країні.