"Як український вчитель перестав бути «зорею світовою», або про полиновий присмак прийдешнього освітянського свята." Ігор Лікарчук.

 Наприкінці 40-х років минулого століття в Україні народилася щемлива й харизматична пісня «Вчителько моя» Андрія Малишка та Платона Майбороди. Вона довго жила в народі й досі звучить на урочистостях. Щоправда, дедалі рідше… Чи не тому, що сьогодні слова про «зорю світову» сприймаються радше з іронією та смутком. Або, навіть, зі сміхом...

 Чи, можливо, тому, що в нашій освіті упродовж останніх десятиріч насаджувався принцип: все що старе - то погане. Включаючи людей з досвідом…

 Учителювання за останні десятиліття зазнало такого нищення й маргіналізації, що ця професія опинилася серед найменш престижних для молоді. Кількість охочих стати педагогами катастрофічно впала. До школи майже не доходять ті, хто кілька років навчався в університетах на педагогічних спеціальностях. Як результат, українська школа тримається сьогодні на плечах тих, кому за 50+. Якби не вони - кадровий колапс в освіті настав би давно.

 Нещодавно у Facebook з’явився щемливий допис хорошої вчительки математики, яка 32 роки працювала у школі, а потім зробила відчайдушний крок: залишила школу і стала приватним репетитором. Хорошим репетитором. ДО якої стоять черги бажаючих навчатися у неї. «Чи добре мені без школи?» – запитує вона сама у себе. І відповідає: «Так. Дуже добре». Бо, залишивши школу, вона не залишила педагогіку. Вона нарешті отримала свободу і стала вільною у своїй професійній діяльності.

 Іншими словами: ми українську школу довели до того стану, коли ХОРОШОМУ вчителю БЕЗ ШКОЛИ ДОБРЕ. Він лишається вчителем, але перестає бути цапом-відбувайлом для системи, гвинтиком для чиновника чи директора й угодником для учнів.

 Цей парадокс — що вчитель знаходить свободу лише поза школою — не виник сьогодні. Йому щонайменше кілька десятиліть.

 У радянській політичній системі вчитель був достатньо вагомою фігурою. Його вважали «ідеологічним бійцем» тодішньої комуністичної партії. Вчителю за часів совка платили мало, порівнюючи з чиновництвом та робітничим класом, але влада всіма доступними засобами культивувала авторитет і соціальну повагу до нього. І вони були.

 Після проголошення Незалежності українська освіта і вчительство опинилися «сокиркою під лавкою». На лавці всілися багаті і круті. Дикий ринок і нові багатії змінили цінності. Авторитетом і повагою, у т.ч. й серед учнів, почали користуватися не люди, основним багатством яких були знання, а ті, хто, образно кажучи, почав носити золоті цепи на шиях та малинові піджаки, торгував на стихійних ринках чи займався рекетом. Вчитель, відверто кажучи, в цей час жебракував. Уже у 2002 році за даними соціологічних досліджень 67,4% батьків не хотіли, щоб їхні діти ставали вчителями. Серед студентів педагогічних університетів майже третина не збиралася працювати вчителями після навчання. Державу це не насторожило: вона кілька разів обмежувалася достатньо мізерним підвищенням заробітної плати педагогів. Яке швиденько з’їдала інфляція. Із шкіл почали йти вчителі, які були здатні започаткувати власний бізнес, поїхати на заробітки за кордон, змінити сферу професійної діяльності. Але краху у кадровому забезпеченні не було із двох причин. По-перше, був певний кадровий запас, що рятувало на фоні скорочення учнівських контингентів. По-друге, на рівні держави і вищих освітніх чиновників підтримувався авторитет і повага до вчителя. Щоправда, на словах, але слів протилежного змісту практично не було.

 Вони з’явилися пізніше.

 Першим серйозним сигналом стала кампанія з протиставлення вчителя батькам. Громадські організації та активісти почали кампанії з дискредитації: мовляв, український учитель відсталий, байдужий, непрофесійний, а зарубіжний - зразок професійності. На офіційних пабліках навіть публікувалися зразки скарг на вчителів. ЗМІ заполонили повідомлення про «поганих» вчителів із досить однозначним тлумаченням сутності подій. Міністерство освіти не стало на захист педагогів. Навпаки — ця риторика була зручною, адже дозволяла перекладати відповідальність за всі проблеми на «нижню ланку». Так учитель перетворився на зручного цапа-відбувайла.

 Далі з’явився закон про переведення вчителів-пенсіонерів на контракт. Це було пряме приниження: жодна інша професійна група не зазнала такого примусового витіснення. Досвід і відданість десятків тисяч педагогів в одну мить оцінили як «баласт». Суспільний сигнал був очевидним: твоя праця не варта поваги, тебе легко можна замінити.

 Наступним кроком стало економічне приниження. Закон, який гарантував учителю зарплату в розмірі трьох прожиткових мінімумів, так і залишився на папері. І з кожним новим прийняттям Державного бюджету ця вимога закону ігнорувалася. Держава фактично сказала: «ваш труд дешевий». Від цього моменту матеріальна несправедливість стала нормою.

 Після перших років впровадження НУШ, замість чесного аналізу недоліків підготовки й управлінських рішень, винними знову зробили вчителів. Саме їх звинуватили у провалі очікувань. Далі пролунали заклики «нашаровувати» знання вчителів, бо, мовляв, вони недостатньо компетентні. Це стало новим етапом у кампанії приниження: учитель апріорі визнаний неповноцінним фахівцем, який мусить постійно доводити право на існування.

 Нещодавно почалися розмови про необхідність реалізації в системі підвищення кваліфікації принципу - «гроші ходять за вчителем». Формально це виглядає як свобода вибору, але фактично перетворює педагога на клієнта комерційних структур, залежного від продавців освітніх послуг. Державні інституції знімають з себе відповідальність, а вчитель залишається сам на сам із пропозиціями сумнівної якості.

 А потім народилася ще більш небезпечна ідея — замінити професійних педагогів так званими «ерзац-вчителями» після коротких курсів. Це був уже не натяк, а прямий сигнал: професія вчителя не потребує ані довгого навчання, ані високої кваліфікації, вчителем може працювати будь-хто.

 Цей ланцюг доповнили й інші удари. «Дитиноугодництво» витіснило педагогічну гідність, і вчитель почав втрачати авторитет у класі. Образити й принизити вчителя – стало нормою без настання правової відповідальності. Булінг стосовно вчителя – став темою «табу». Думка «яжемать» почала переважати професійну думку педагога. Особисте життя вчителя відправили на маргінес: у деяких школах вчителів зобов’язали надати батькам свої приватні телефонні номери для того, щоб із педагогом можна було зв’язатися у будь-який час доби. На нього поклали десятки невластивих функцій: від соціального працівника до охоронця й бухгалтера. Суспільство дозволило собі відвертий булінг: жарти, меми, зневажливі тексти в медіа. Авторитарний стиль управління в закладах освіти лише посилив відчуття приниження. А академічна свобода — право на власну думку, методику, позицію — так і залишилася декларацією. Навіть як оцінювати учнів почали вирішувати чиновники й диктувати свою волю вчителям.

 Ситуація суттєво ускладнюється і тим, що в Україні сьогодні фактично співіснують дві системи середньої освіти.

 Формальна школа – із дзвінками, кабінетами, планами, директорами, інспекторами і приниженим учителем, який задихається від бюрократії та знецінення. Його всі намагаються навчити, як той має вчителювати, і всі стараються зробити його винуватим у всіх бідах освіти. А іще сертифікують, атестують, взаємовідвідують, оцінюють, перевіряють, контролюють, наглядають, зобовʼязують, стандартизують, вимагають для нього ввести кодекс честі і т.д. і т.п.

 Неформальна освіта – приватні уроки, репетиторство, онлайн-курси. Саме тут педагог почувається вільним і гідним, знає за що йому платять. І давайте відверто – саме тут переважна більшість дітей отримують бажаний результат.

 Формальна система, маргіналізуючи вчителя, програє конкуренцію неформальній. І виникає питання: чи потрібна державі сильна школа, якщо вона мовчки віддає поле паралельній освіті? Але добре, що ця паралельна освіта є. У іншому випадку у хорошого вчителя не було б іншої можливості для своєї професійної самореалізації.

 Так створювалася ситуація, в якій учитель почувається чужим у формальній школі. Сьогоднішні втечі педагогів з неї — не випадковість і не особиста примха, а закономірний результат десятиріч організованого цькування.

 Учитель мав би бути серцем школи. Людиною, яка тримає на собі знання, цінності, майбутнє країни. Але все частіше він стає жертвою — жертвою державних експериментів, суспільних упереджень і управлінської байдужості.

 Коли досвідчений педагог каже: «Чи добре мені без школи? Так. Дуже добре!» — це не тільки особиста історія. Це вирок усьому, що ми називаємо українською освітою. Бо школа, яка робить нещасливим свого вчителя, приречена робити нещасливими й своїх учнів.

 Якщо для вчителя втеча зі школи стає єдиною академічною свободою, то це означає, що ми втратили саму суть освіти. Бо свобода має бути в класі, а не поза ним. І поки держава й суспільство цькують свого вчителя, ми втрачаємо не лише професію — ми втрачаємо школу як інститут.

 Історія вчительки, з якої я почав свої роздуми, це попередження. Вона не одна. Коментарі під її дописом свідчать, що подібні бажання є у величезної кількості людей. Переконаний, що нас попереду у цьому процесі чекає «бум».

 Щоб цього не сталося в Україні потрібно повернути гідність учителю. І мова йде не лише про зарплату, а про багато чого іншого. Це потрібно робити сьогодні, завтра вже може не залишитися тих, хто готовий стояти біля дошки. А без них не буде ні школи, ні країни.

 P.S. Ці думки напередодні професійного свята освітян видалися гіркими, з полиновим присмаком. Та, щоб хоч трохи зняти цю гіркоту, закінчу їх останніми словами тієї пісні, з якої розпочав:

 Український вчитель може і повинен стати світовою зорею. Але лише з допомогою держви.