Займіться щастям просто так…
Є такий старий фільм із Робіном Вільямсом у головній ролі – «Цього ранку в Нью-Йорку».
Він про чоловіка, Генрі, здається, який під час планового медичного огляду раптово дізнається, що в нього аневризма в мозку. Генрі був людиною сварливою, їдкою, постійно скаржився, писав негативні відгуки, усе його дратувало. І от він починає сваритися з лікарем: «Скільки мені залишилося? Скільки?»
Лікар був тимчасовим, на підміні, і взагалі не мав нічого йому говорити, але Генрі його так дістало, що той ляпнув: «90 хвилин». Просто побачив у журналі заголовок «90 хвилин готується індичка» – і сказав це.
І весь фільм цей Генрі намагається виправити помилки, які накоїв у своєму житті, за ці півтори години.
З дружиною, з якою в нього холодна війна, із сином, якому він не пробачив, що той обрав танці замість юриспруденції, із братом…
Півтори години – це дуже мало, щоб виправити життя, але цілком достатньо, щоб замислитися над ним і помітити, як багато потрібно змінити.
Напередодні Нового року навколо мене щороку така концентрована метушня, ніби люди намагаються за півтори години наздогнати те, до чого руки не доходили весь рік.
Я дивуюся щоразу: чому це треба робити в останній момент? Чому саме 30 грудня?
Ніби Дід Мороз – суворий екзаменатор, прийде і запитає: «Ну що ти там?» – і поставить «незарах» у життєвій заліковці.
А це ж просто день, після якого у графі «дата» ми почнемо писати нові цифри – і все, а 31 грудня – це просто четвер, а не іспит.
У тому фільмі є чудовий момент, коли лікар намагається зрозуміти, чи все з Генрі гаразд, і питає:
– Який сьогодні день тижня?
А Генрі відповідає з сумом, ніби прозріває:
– Господи, я стільки їх змарнував, цих днів тижня…
Ще там є кумедна фраза, яка мені подобається: «Усі сім’ї нормальні, поки їх добре не пізнаєш». Ха-ха, справді так.
А ще там є лікарка, у якої складний життєвий надлом, і взагалі – найгірший день у її житті. Їй дуже погано, і вона дзвонить мамі, щоб відкритися:
– Мам, сьогодні найгірший день у моєму житті.
А мама:
– Коли ти мені випишеш ліки? Коли? Ти ж лікарка!
– Мам, я про інше…
– Про що інше? Де мої ліки…
Немає підтримки. А так хочеться…
Робін Вільямс знявся в цьому фільмі незадовго до смерті. Кажуть, цим фільмом він попрощався з усіма. Передав із екранів дуже важливу думку…
Генрі запитав лікарку:
– А як би ви прожили свої останні 90 хвилин?
Вона відповіла:
– Я би спробувала стати щасливою.
Він усміхнувся і подарував їй свій годинник, який відраховував його 90 хвилин.
Ніби сказав: «Ну, так займіться цим просто так, не тому, що живете останні півтори години».
Хороший фільм. Він для мене про те, що життя не повинно бути імітацією щастя.
Про те, що любити людину – це помічати її почуття, чути її слова, поважати її бажання.
А ще він про те, що не треба відкладати нічого на потім, щоб не довелося жити концентровано останні півтори години.
Жити треба саме сьогодні, тому що середа, а не тому, що скоро Новий рік.
Займіться щастям просто так…
Вікторія Чередниченко
Мітки: