Чому я завжди кажу «так» цукеркам від учнів.

 Ми всі там були. Маленька дитина лізе в кишеню, дістає загорнуту в пухнасту цукерку і з сяючими очима простягає: «Це вам, учителю!» Або старшокласник, щойно облизавши пальці, пропонує жменю чипсів із пакета: «Беріть, це смачно!» І що робити бідному вчителю, який, м’яко кажучи, не в захваті від ідеї їсти щось із дитячої кишені? Моя відповідь — завжди брати. І ось чому.

Нещодавно, під час акредитації в Путивльському педагогічному коледжі ім. С.В. Руднєва, я згадала своїх учителів фізкультури з Глухівської ЗОШ №3. Вони не просто вчили нас грати у волейбол чи бігати на лижах — вони вчили нас довірі, відкритості, щедрості. І коли учень простягає тобі цукерку, це не просто їжа — це його маленьке серце, яке хоче поділитися. Як можна сказати «ні»?

Але, зізнаюся, іноді моя внутрішня гермофобія шепоче: «Ой, а що там у тій цукерці?» Тому я навчилася хитрувати. Кажу щось на кшталт: «Ого, яка смакота! Залишу на каву, щоб насолодитися!» (читай: поки не знайду смітник). Або: «Дякую, це буде мій десерт після обіду!» (і тихенько ховаю в шухляду). Чому я не відмовляюся прямо? Ось мої п’ять причин, чому варто брати їжу від учнів — і вам раджу те саме.

Пам’ятаєте, як у дитинстві пакетик чипсів чи цукерка були скарбом? Для учнів це не просто їжа — це валюта дружби, знак довіри. Коли я на семінарі з профілактики булінгу бачила, як діти діляться снеками з учителями, я зрозуміла: відмовити — це ніби сказати «ні» їхній щедрості. А це може образити. Тож беру цукерку і посміхаюся — хай знають, що я ціную їхній жест.

 2. ДОМАШНІЙ ПИРІГ — ЦЕ ШМАТОЧОК ЇХНЬОГО ДОМУ

Іноді учні приносять щось домашнє — пиріг, печиво, навіть борщ у баночці! І ти думаєш: «А хто це готував? І чи мив руки?» Але коли бачиш, як гордо дитина простягає той пиріг, розумієш: це не просто їжа, це любов від їхньої сім’ї. У Путивлі я бачила, як учителі фізкультури хваляться медалями учнів, наче рідними дітьми. Так і тут — цей пиріг, нехай і підгорілий, несе тепло дому. Як його не прийняти?

Моя бабуся завжди казала: «Відмовлятися від гостинності без причини — неввічливо». І я згодна. Чи то цукерка з кишені, чи кекс на день народження — це жест дружби. Відмовити — це ніби сказати: «Мені байдуже». Тож я кажу «дякую» і беру, навіть якщо потім тихенько віддам колезі, яка менш гермофобна.

 4. ЦЕ ПРИКЛАД ДЛЯ УЧНІВ

Коли учень приносить тортик на день народження, а ти кажеш: «Ні, я на дієті» чи «Забагато цукру», це може звучати як критика. Учні, особливо підлітки, чутливі до таких слів. Я не хочу, щоб вони думали, ніби їсти солодке — це соромно. У НУШ ми вчимо дітей бути відкритими, і я стараюся показувати це на власному прикладі. Беру кекс, посміхаюся і кажу: «Який красень, дякую!» А вдома вже розберуся з калоріями.

 5. МОЖЕ, ЦЕ Й СПРАВДІ ЗМІЦНЮЄ ІМУНІТЕТ?

Моя вчителька, яку я пам’ятаю ще з Глухова, казала: «Їж усе, що дають діти, — і будеш здорова!» Вона брала цукерки, печиво, навіть жуйки з дитячих рук — і, знаєте, досі активна й бадьора! Не знаю, чи наука це підтверджує, але після стількох років у школі я вірю: трохи пуху з цукерки ще нікому не зашкодило. А імунітет, може, й правда міцніший.

 ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО?

Бути вчителем — це не тільки уроки й оцінки. Це про зв’язок із дітьми, про довіру, про те, щоб показати: я вас бачу, я ціную. У Путивлі я бачила, як учителі фізкультури створюють для учнів не просто спортзал, а місце, де вони ростуть. І коли учень простягає тобі ту загорнуту цукерку, він робить те саме — будує місток до тебе. Прийняти її — це сказати: «Я з тобою».

Тож беріть ті цукерки, кекси, чипси. Хай навіть із пухом чи слідами пальців. Це не просто їжа — це любов.

 Алла Рябуха