Найстрашніше — не старість. А те, що вона приходить, коли ти тільки навчився жити.

 Старість — це коли Всесвіт каже: "Гра закінчена", але ти ще сидиш на лавці запасних і просиш: "А можна ще одну спробу?"

 Людина — це єдина істота, яка мусить вчитись усе життя, щоб потім... забути де поклала окуляри. Ми проходимо довжелезний шлях, щоби подорослішати. Збираємо по крихтах досвід, обпечені, але мудрі. І от, коли ти нарешті став таким, як треба — мозок ясний, серце навчене, очі бачать крізь брехню — тіло каже: «А тепер, любий, тобі хана. Ляж і полеж».

 Воно більше не хоче тягнути тебе, цього проклятого філософа. Коліна хрустять як офісний принтер. Спина вигинається в знак питання: «Навіщо все це було?». Зморшки не просто малюють мапу твого життя — вони гравірують на тобі слово "кінець".

 А душа? Душа ж молода. Душа кричить: «Я ще хочу!». А тіло відповідає: «Сиди тихо, бо зараз сечовий знову дасть концерт».

 От і все, що залишилось від революцій, від бурхливих ночей, від юнацької зухвалості — аптечка, де замість любовних листів зберігаються рецепти.

 Ми боїмося старості не тільки через самотність. Ми боїмося стати непотрібними. Боїмося бути живими примарами у світі, який біжить далі без нас. Боїмося, що все, чому ми вчилися, виявиться нікому не потрібним.

 Черепахи живуть по 150 років. Без філософії, без матаналізу, без шекспірівських трагедій. Вони просто повзуть. І їм норм.

 А ми? Ми складаємо трактати, пишемо вірші, будуємо цивілізації — і що? Нам дають 70 років, а далі — «дякую, наступний».

 Ми швидко старіємо, бо занадто глибоко думаємо. Бо відчуваємо надто тонко. Бо знаємо занадто багато — і саме це нас вбиває.

 Знання — не сила. Знання — це клеймо: ти розумієш, що життя коротке. Що другий шанс — це привілей кіно, не реальності.

 І найстрашніше — не старість. А те, що вона приходить, коли ти тільки навчився жити.

 Брутальний реалізм.