СЬОГОДНІ Я БАЧИЛА, ЯК народжується ТРАВМА

На дитячому святі Снігурочка запитує дітей: «Хто хоче розповісти віршик?» Виходять 10 дітей і по черзі розповідають віршики. Коли залишається одна дівчинка, Снігуронька каже: «Ну все, давайте далі продовжувати свято».

  Дівчинка йде на своє місце і по її щоках починають текти сльози.

    Було виразно видно, як частина її залишилася стояти там, поруч із Дідом Морозом та Снігуронькою. Сльози відразу помітили вихователі і звернули увагу Снігурочки, попросивши її дати дівчинці можливість розповісти віршик.

Але було вже «пізно».

    Дівчинка стояла, дивлячись у пустоту, скрутивши руки на грудях перед собою, і фізично не могла вимовити ні слова. Вона не плакала, просто все далі і далі «ходила в ту порожнечу», щоб не було так боляче.

    Коли вона повернулася назад і сіла на свій стільчик у першому ряду, я запитала її, чи не хоче вона сховатися ось тут у куточку (я сиділа в другому ряду, в кутку). Вона кивнула і встала поруч зі мною (дівчинка мене небагато знає, наші діти грали разом).

    Я сказала: "Якщо хочеш, можеш сісти до мене на коліна?" Вона кивнула і мовчки, нічого не кажучи ні слова, залізла, все ще продовжуючи дивитися туди, в порожнечу. Я запитала, чи можна я тебе обійму, вона кивнула. Я обійняла її і стала з нею розмовляти, словами підтверджуючи те, що сталося (ти дуже хотіла розповісти віршик; тобі стало дуже прикро, що ти не встигла розповісти віршик; я вважаю, що це дуже несправедливо і т.д). Вона кивала і плакала. Я просто гладила її по спині, раз-по-раз повторюючи, як це було нечесно, несправедливо і прикро.Якоїсь миті вона прямо фізично розслабилася і лягла на мене тілом. Я вже нічого не говорила, просто міцно її тримала.

     Подання закінчилося, всі розійшлися далі за програмою заходу. Ми ще посиділи деякий час, стало якось спокійніше, вони з моїм сином стали перебирати кубики, які стояли поряд. Потім ми стали з цих кубиків будувати будиночки.

    Але дівчинка все ще мовчала. Наче слова цього вірша реально застрягли у горлі. Я бачила, що очима вона мені відповідає, а фізично голосом прямо не може, хоча і намагається.

     Прийшли ще кілька дітей і почали всі разом у щось грати, шаленіти - все як і належить на дитячому святі.

Коли настав час розходитися, я підійшла до цієї дівчинки, сіла навпочіпки і, дивлячись їй у вічі, сказала: «Якщо ти хочеш, ти можеш розповісти мені той віршик, який хотіла, я із задоволенням послухаю».

     Вона подивилася на дітей навколо, і я додала: "Можна тихо-тихо, пошепки, щоб чула тільки я". Вона голосом сказала "так" і розповіла віршик, після чого зробила дуже потужний видих. Було прямо видно, що вона повернулася, вона посміхнулася, в її очах знову з'явився блиск. Я обійняла її.

    Присвячується всім нам - тим, кому колись дуже хотілося розповісти віршики на святі і не вийшло.

 Н. Целунова